календар подій

Календар подій

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Давидов Денис Васильович

04.05.2020

Сьогодні день пам’яті легендарного Давидова Дениса Васильовича - командира партизанського (летючого) загону під час Вітчизняної війни 1812 року, найбільш яскравого представника «гусарської поезії», мемуариста, людині яка залишила яскравий слід в історії Херсона.

Денис Давидов народився в Москві 27 липня 1784 року. До семи років він проживав в столиці, у старовинній дворянській садибі на Пречистенці. У 1791 році батька Дениса, полковника Василя Денисовича, було призначено командиром Полтавського легкокінного полку. Сім'я Давидових покинула Москву і переїхала до Полтавської губернії. Василь Денисович був класичним військовим, синів своїх намагався виховати в "суворовському дусі": спали вони на жорсткому ліжку, вставали з першими півнями, обливалися до пояса холодною водою.  У ті роки дворяни запрошували для виховання дітей іноземців. Слідуючи моді, Олена Євдокимівна, мама поета, теж взяла в будинок вчителя-француза Шарля Фремона. Однак Василь Денисович не сильно довіряв гувернеру: йому не раз доводилося бачити у себе в полку плоди подібного виховання. І тому він приставив до синів могутнього донського козака Філіпа Михайловича Єжова. Козак навчав дітей верховій їзді, поводженню зі зброєю, в подробицях розповідав про походи Румянцева, Потьомкіна, битви Суворова. Хлопчики захоплювались його історіями, особливо командуючим Суворовим, який для Дениса був кумиром.

У 1793 році генерал-аншеф Олександр Суворов, чия штаб-квартира знаходилась в Херсоні, командував корпусом. У нього входили чотири кавалерійські полки, які дислокувались уздовж Дніпра. Полтавський легкокінний, яким командував батько Дениса, був розквартирований неподалік від Херсона. Під час огляду Полтавського легкокінного полку ад'ютант Суворова представив йому сина командира. Генерал-аншев благословив хлопчика на військову службу. 

1797 року сім'я Давидових приїхала в Москву. Денис продовжував займатися тут французькою мовою, танцями і малюванням. Познайомившись з вихованцями університетського Благородного пансіону, що жили в сусідньому будинку, він почав писати вірші. Правда, перші його поетичні проби пера виявилися слабкими.

Саме в цей час батько Дениса, Василь Денисович, звільнився з армії у відставку і купив під Москвою невеличкий маєток Бородіно. Підліток Денис дуже любив читати. Вечорами при свічках, він зачитувався книгами батька з військової історії, жадібно читав газети і журнали, де згадувалося ім'я його улюбленого полководця Суворова, і не переставав мріяти про військову службу.

У 1801 році Давидов вступив на службу в Кавалергардський полк, що знаходився в Петербурзі. Спочатку його відмовились прийняти через його маленький зріст, але Давидов домігся зарахування. В цей же час він почав писати вірші та байки, і в байках став дуже їдко висміювати перших осіб держави. Через сатиричні вірші його перевели з гвардії в Білоруський гусарський полк, який не брав участі в першій війні з Наполеоном. Щоб потрапити на фронт Давидову довелося докласти зусиль.

На початку 1807 наш герой був призначений ад'ютантом до генерала П.І. Багратіона. Свого часу Давидов в одному з віршів висміяв довгий ніс Багратіона. Генерал при першій зустрічі нагадав про це, на що Давидов, не розгубившись, відповів, що писав про його ніс тільки через заздрощі, так як у самого його практично немає. Жарт Багратіону сподобалася і він часто, коли йому доповідали, що ворог «на носі», перепитував: «На чиєму носі? Якщо на моєму, то можна ще пообідати, а якщо на Денисова, то по конях!». Хоробрість Дениса Давидова в першій війні з Наполеоном була відзначена золотим хрестом, орденами і золотою шаблею з написом «За хоробрість».

У серпні 1812 року недалеко від села Бородіно, яке як ми вже знаємо належало його батьку, Денис Васильович запропонував Багратіону ідею власного партизанського загону. Наказ Багратіона про створення летючого (партизанського) загону був одним з його останніх перед Бородінською битвою, де він був смертельно поранений. Партизанський загін складався з 50 охтирських гусар і 80 донських козаків, яких Давидов відбирав особисто. Відразу ж загін потрапив в засідку, влаштовану селянами, і Давидов мало не загинув. Селяни погано розбиралися в деталях військової форми, яка у французів і росіян була схожою. Тим більше, офіцери говорили, як правило, по-французьки. Після цього Давидов вдяг мужицький каптан і відпустив бороду. Загін наносив відчутні втрати ворожій армії, громлячи і перехоплюючи транспорти з фуражем і провіантом. У жовтні загін Давидова збільшився до 700 чоловік. Партизани Денисова вдало воювали, наносячи великий урон ворогу. Наполеон «оцінив» успіхи Давидова і наказав при арешті розстріляти його на місці, а для його затримання виділив один з кращих своїх загонів в дві тисячі вершників. Давидов, у якого було в два рази менше людей, зумів загнати його в пастку і взяти в полон разом з усіма офіцерами. У грудні 1812 роки Денис Давидов отримав наказ з'єднатися з основними частинами. На цьому його партизанська війна закінчилася, але не закінчилися його бойові подвиги. У 1814 р Денис Давидов отримав звання генерала. Після війни, служачи в другій гусарської дивізії, він почав писати свої знамениті «Щоденники партизанських пошуків» і підготував для друку особливо цінну книгу «Досвід партизанської війни». В цей час він, як і багато офіцерів, обговорюючи злободенні питання, не приховував свого обурення царським нововведенням - організацією військових поселень: однією з найбільш мерзенних витівок деспотизму, найгіршим видом рабства. Кріпаків, повністю знедолених і безправних, перетворювали в солдатів, обряджали в прусські мундири, змушували жити і працювати під барабан, поголовно несучи військову службу. За найменшу провину їх, за особистим розпорядженням улюбленця царя Аракчеева - нелюда і ката, засікали шпіцрутенами. Генерали Н.Н. Раєвський і М.Ф. Орлов, які сповідували принципи Суворова про виховання солдат, вирішили протистояти таким діям влади. Вони в своїх корпусах створили солдатські школи взаємного навчання, в яких займались просвітницькою роботою. Солдат навчали писати і рахувати,  викладали історію та ін. Денис Давидов підтримав такі дії своїх друзів і вирішив також включитись у цю роботу.

У лютому 1818 він прибув у Херсон, отримавши призначення начальника штабу 7-го піхотного корпусу 2-ї армії. Саме в нашому місті він мав намір організувати школу не тільки для солдат, а і для їх дітей і сиріт. На той час в Херсоні проживало близько дев’яти тисяч населення, з якого, як він думав, можна знайти кілька людей високоосвічених, здатних піднести солдатам свої знання дохідливо і просто, краще, ніж це могли зробити військові. На превеликий жаль в місті було всього два навчальних заклади - чоловіча гімназія, і міське п'ятикласне училище.  В цих учбових закладах навчались діти заможних родин. Солдатські діти, а тим паче сироти не мали можливості навчатись взагалі і залишалися на все життя неписемними. Для цих дітей  діяло військово-сирітське відділення, на забезпечення якого - харчування дітей і їх одяг, виділялись гроші, які систематично розкрадались чиновниками.

Денис Васильович згадав про ланкастерску систему взаємного навчання, яка була широко поширена в США, Франції, Бельгії, і вирішив впровадити в організовані їм школі. Але треба було отримати на це дозвіл. Для цього він з'їздив до столиці. Херсонський комендант не став перешкоджати його намірам. Денис Васильович швидко підшукав приміщення під школу, обзавівся хорошим помічником в особі молодого інженерного офіцера Воронецького. В цей час чиновники усвідомили, що ласий шмат пирога, вислизає з їх рук і відмовились видати гроші на школу. І Давидов, видавши на перший випадок Воронецькому необхідну суму власних грошей, знову поїхав до столиці. До цього часу Воронецький вже прийняв понад ста сиріт-кантоністів і чекав на нове поповнення. У січні 1819 року Денис Васильович з великими труднощами отримав необхідні кошти для школи. Давидов систематично у вільний від служби час турбувався про дітей утвореного їм закладу. До його задоволення школа придбала репутацію майже домашнього закритого закладу. Вихованці виглядали здоровими, мало відрізнялись від однолітків. А їх зовнішній, охайний вигляд, викликав навіть повагу старих відставних солдатів. В кінці року Дениса Васильовича перевели до Кременчуга. Від’їжджаючи, він твердо пообіцяв всіляко, по-батьківськи допомагати школі і дотримав свого слова.  

Софія Давидова У 1832 р. Давидов залишив службу в чині генерал-лейтенанта, одружився і  зайнявся літературною діяльністю.  Останні роки життя Д. В. Давидов провів в селі Верхня Маза, що належало його дружині, Софії Миколаївні Чиркової. Денис Васильович Давидов був одним з найбільш видатних людей початку XIX століття. Його ратні подвиги оспівані знаменитими поетами - Жуковським, Вяземським, Баратинським, Язиковим.
Софії Миколаївні Чиркової


 


X