Азуле́жу - всього лише керамічна плитка, але в Португалії вона з простого оздоблювального матеріалу перетворилася в предмет мистецтва. І перше, на що звертаєш увагу, потрапивши в країну, — це, звичайно, азулежу на фасадах і в інтер'єрах церков, палаців, звичайних будинків і навіть станцій залізниці та метро. На глазурованих плитках тут пишуть номери будинків і назви вулиць, з них роблять вивіски і кахельні лиштви вікон і дверей.
Слово «азулежу» походить від арабського «аз-зулайдж» - «камінчик». З давніх-давен на Сході облицьовували стіни керамічними кахлями, а в VIII столітті маври принесли цей звичай на Піренейський півострів. Найважливішим центром іспансько-мавританської кахельної промисловості стала Севілья, звідки в Португалію у XV столітті й прийшли найстаріші азулежу. Ті перші кахлі помітно відрізнялися від сучасних. Вони були чотириколірні — біло-жовто-зелено-блакитними, мали рельєфну поверхню (перегородки й канавки запобігали змішання фарб), а орнамент, згідно з ісламською традицією, був геометричний.
Багато перейнявши у маврів португальці дуже скоро стали покривати кахлями зовнішні та внутрішні стіни, підлоги, а часом і цілі кімнати. У Королівському палаці в Сінтрі, під Лісабоном, кахлями облицьовані кілька залів.
Спочатку азулежу були надбанням португальської знаті, адже до середини XVI століття країна залежала від імпорту кахлів. Найбільше їх везли з Іспанії, але деякі доставляли з Фландрії та Італії, звідки в Португалію і прийшла техніка майоліки з нанесенням фарб на плоску поверхню, покриту цинковою глазур'ю. Плитки XVI століття були вже в основному трибарвними — біло-синьо-жовтими, а зображувалися на них, як правило, міфологічні та біблійні сюжети, сцени з життя святих, картини полювання та алегоричні композиції.
Одним з перших місцевих майстрів XVI століття, які працювали в цій техніці, був Марсал ді Матуш. У той же період азулежу стали широко використовувати для прикраси інтер'єрів церков, особливо вівтарної частини, де кераміка імітувала дорогі тканини.
Найстаріша датована португальська панель з азулежу у церкві Сан-Роке в Лісабоні (1584 рік) - робота Франсишку ді Матуш, ймовірно, племінника й учня Марсала.
Золотий вік азулежу припав на кінець XVII - початок XVIII століття, коли в Португалію потрапили синьо-білі кахлі з голландського Делфта. У майстерні Голландії посипалися замовлення багатих португальських клієнтів, їх цікавили великі панно на історичні теми. Але вже на початку XVIII століття португальські майстри освоїли нову техніку, і в 1715 році імпорт голландських кахлів припинився. Колишні орнаменти та колірні рішення були майже забуті — в моду увійшли синьо-білі азулежу з історичними й побутовими композиціями. Масове виробництво підтримували та великі замовлення з португальської колонії — Бразилії. А коли Лісабон відновлювали після знищення більшої частини міста землетрусу 1755 року, тодішній прем'єр країни Себастьян Жозе ді Карвалью-і-Мелу (який отримав в 1770 році титул маркіза де Помбала) заснував найбільшу фабрику по виробництву азулежу в Рату. У цей час попит на кахлі різко виріс не тільки тому, що треба було прикрашати нові будівлі, — особливою популярністю стали користуватися «камінчики» з зображеннями святих, які повинні були захистити будинки від нових катастроф. До середини XIX століття завдяки масовому промисловому виробництву азулежу стали по-справжньому народним надбанням. Ними прикрашають вже не тільки палаци й церкви, а й скромні житлові будинки. Адже португальські кахлі виконують крім естетичної й суто практичну функцію: взимку вони добре захищають від вогкості, а влітку допомагають зберегти прохолоду.
Сама остання за часом і велика сфера застосування азулежу — метрополітен. Лісабонська підземка багато прикрашена кахлями, які особливо часто використовували при будівництві нових ліній в другій половині XX століття. Наприклад, художниця Марія Кейл за 25 років (в 1957-1982 роках) створила великі абстрактні панно на 19 станціях, а її кахлі, якими прикрашена станція «Інтенденті», - шедевр сучасної настінної кераміки. Португальці впевнені, що саме замовлення на обробку метро вдихнули нове життя в мистецтво азулежу, які з часом стало приходити в занепад. Наскільки велике стильове розмаїття азулежу, настільки ж велике і сюжетне. Особливою популярністю користуються зображення Пресвятої Діви Марії та біблійні сцени.
Багато азулежу зображують важливі події португальської історії, а деякі й зовсім можуть служити історичним документом. Як, наприклад, зберігається в лісабонському Національному музеї азулежу — найбільшому у світі зборах португальської настінної кераміки — панно із зображенням столиці Португалії до землетрусу 1755 року.
Можна сказати, що керамічна плитка завоювала Португалію, як ніяку іншу європейську країну. Ніде вона не використовувалася і не використовується як декор настільки широко і настільки масштабно, як тут. Тому подорож до Португалії перетворюється в прямому сенсі цього слова в подорож у світ азулежу.
