Альма Кар: танець під сяйвом прожекторів

Гортаючи сторінки старих кіно-журналів міжвоєнної доби, неможливо не помітити погляду, що дивиться з обкладинок - це Альма Кар, зірка, яка колись сяяла над Варшавою. У ті роки її знали всі: режисери, критики, шанувальники, а навіть ті, хто ніколи не бував у кіно, впізнавали її обличчя з газетних вітрин. Її справжнє ім’я - Лідія Іванова, але світ запам’ятав її під загадковим псевдонімом Альма Кар. Це ім’я звучало, як музика - коротке, мелодійне, мов кроки легких підборів по сцені. Вона народилася на Волині, у старовинному маєтку, де в повітрі відчувався запах яблук, воску й книг. Імовірно, родина проживала в місті Острог, проте ця версія потребує додаткового документального підтвердження. Батьком акторки був волинський православний священник Микола Іванов, мати - Ольга Павловська, родом із Острога. Вдома Лідію ласкаво називали Ліля. Вона була другою з чотирьох дітей: старшими були сестри Марія та Ніна, а молодшим - на тринадцять років - брат Юрій Владислав. Вимоги до дівчинки змалку були суворі: батько виховував її в християнських традиціях. У монастирській школі, де вона навчалася, Ліля виступала в аматорських виставах і танцювала перед сестрами, перетворюючи кожен жест на молитву. У 1919 році, після відновлення незалежності Польщі, рідне місто Лідії стало частиною Другої Речі Посполитої. Микола Іванов, який раніше вважав себе росіянином, вирішив прийняти польське громадянство разом із родиною. 1 серпня 1923 року Волинське воєводське управління в Луцьку офіційно визнало його поляком. Імовірно, подібні документи були видані й дружині та дітям. У пізніші роки Іванови мешкали, зокрема, в Наройках на Підляшші та в Пісках Вовковиського повіту. У двадцять років Лідія вирушила до Варшави. Місто зустріло її гамором трамваїв, ароматом кави з кав’ярень і блиском афіш на Маршалковській. Невдовзі вона вийшла заміж, однак єдиною відомою інформацією про її першого чоловіка було те, що він носив прізвище Пікарт - саме під цим прізвищем акторку згадували у варшавських адресних книгах 1930-х років. За словами невістки акторки, подружжя розлучилося, бо чоловік Лідії хотів дітей, а вона - ні. Наприкінці 1920-х років Лідія Пікарт серйозно замислилася над тим, щоб розпочати мистецьку кар’єру. Її акторський дебют відбувся у фільмі режисера Віктора Беганського «Жінка, яка хоче гріха», де вона зіграла роль Ванди - подруги Ірени Парецької. Це була лише роль другого плану, однак мрією Лідії було стати справжньою зіркою. Коли в березні 1930 року почав виходити кіножурнал «Кіно», пані Пікарт вирішила взяти справу у власні руки. Вона надіслала до редакції листа зі своєю фотографією, яку було опубліковано 25 травня 1930 року. У листі акторка відверто поділилася своїми переживаннями: «Шановні редактори! Я спустошена! Дзеркало щодня каже: ви прекрасні! Те саме бачу в очах чоловіків, сповнених захоплення, і в очах жінок, сповнених заздрості. Але ніхто не може відповісти на моє головне запитання: чи я фотогенічна? Адже можна бути красивою, але не фотогенічною. І навпаки - можна бути фотогенічною, не будучи красивою. Тож, будь ласка, подивіться на додану фотографію критичним і професійним поглядом і вирішіть: я фотогенічна чи ні? З повагою, П...т». Редакція «Кіно» не лише висловила сподівання, що зірка-початківець приверне увагу режисерів, а й започаткувала серію матеріалів під назвою «Чи ми фотогенічні?», яка згодом відкрила дорогу в кінематограф кільком майбутнім зіркам - серед них були Єжи Піхельський і Рената Радоєвська. Невдовзі на лист Лідії Пікарт відгукнувся один із найпопулярніших довоєнних режисерів - Міхал Вашинський. Хоча Лідія виконала лише епізодичну роль статистки у його фільмі «Небезпечна справа», її тричі зняли крупним планом у сцені за столом. Продюсер Вацлав Мальчевський зі студії Vita-Film запропонував загадковій красуні з «Кіно» роль у фільмі «Три ночі Хурлему», проте проєкт так і не був реалізований. Прагнучи збільшити свої шанси на справжній успіх, пані Пікарт вступила до нещодавно відкритої танцювальної школи Ірени Прусіцької, відомої польської хореографки. За словами журналіста «Wiadomości Filmowe», у школі Прусіцької Лідія вирізнялася «не лише красою та стрункою фігурою, а й справжнім талантом і пристрастю до праці». Наслідуючи приклад інших довоєнних митців, вона взяла собі вигадливий псевдонім Альма Кар, походження якого й досі залишається невідомим. Саме в школі Прусіцької її помітив режисер Юліуш Ґардан, який запросив акторку до свого фільму «10% для мене» з участю Толі Манкевичівни. Прем’єра фільму «10% для мене» відбулася 7 січня 1933 року.

Хоча Альма Кар виконала лише гумористичну епізодичну роль графині Дзюні, саме тоді вона привернула увагу заможного кінопродюсера Стефана Гуланіцького, який вирішив запросити її на головну роль танцівниці Лулу у фільмі «Іграшка» режисера Міхала Вашинського, уже знайомого молодій акторці. Партнером Альми на знімальному майданчику став Євгеніуш Бодо, і це, без сумніву, було для неї великою честю. Фільм започаткував кількарічну творчу співпрацю акторки та Стефана Гуланіцького, для якого вона стала своєрідною музою. У мистецьких колах навіть ходили чутки про романтичний зв’язок між ними. Самі актори не заперечували цих розмов, адже в «Іграшці» танцівниця Лулу спокушала Латошинського - землевласника зі Східного Прикордоння, роль якого виконував Гуланіцький під псевдонімом Стефан Гуцький. Продюсер, безперечно, мав особливу прихильність до Альми, однак, схоже, його почуття були радше батьківськими, ніж романтичними. Він наполегливо підтримував акторку й прагнув розвинути її професійну майстерність. Завдяки його зусиллям Альму прийняли на курси акторської майстерності під керівництвом Костянтина Станіславського, серед інших педагогів.

Після «Іграшки» Альма Кар знялася у фільмах «Пані з пост-рестанта» (1935) та «Таємниця міс Брінкс» (1936). Першу стрічку зняли Міхал Вашинський і Ян Новіна-Пшибильський, другу - зять Гуланіцького, Базилій Сікевич. Робота над фільмом «Дами відпочинку» була для акторки особливо захопливою: зйомки проходили у Відні, Сараєво та Дубровнику. Проте між зйомками стався неприємний інцидент. Актор Міхал Зніч, відпочиваючи на Адріатичному морі, відійшов занадто далеко від берега й почав тонути. Альма Кар і Александер Жабчинський кинулися на допомогу своєму колезі. Альма першою дісталася до Зніча й утримувала його на плаву кілька хвилин, однак невдовзі й сама почала тонути. На щастя, рятувальники на човні встигли витягти обох із води. «Таємниця міс Брінкс» стала першою кримінальною комедією, знятою в Польщі. У ній Альма Кар зіграла акторку Ванду Тарську, підозрювану у вбивстві американки Кеті Брінкс. Один із журналістів видання «Прямо з мосту» розкритикував її гру, зазначивши, що акторка не розкрила повною мірою свій потенціал. Хоча в 1936 році, в межах рекламної кампанії фільму, Альма Кар двічі з’явилася на обкладинці журналу «Кіно» (її світлини раніше прикрашали обкладинки в 1934 та 1935 роках), критики передбачали, що її «п’ять хвилин слави» добігають кінця. На сцені з’являлися нові зірки, здоров’я Гуланіцького погіршувалося, і він відмовився від кіновиробництва. Після «Таємниці міс Брінкс» Альма Кар більше ніколи не з’явилася на екрані. Вона знову стала Лідією Пікарт, мешканкою варшавського будинку на вулиці Свєнтокшиській. У 1938 або 1939 році Лідія вдруге вийшла заміж. Її обранцем став Адам Шимонович - довоєнний голова Податкової палати в Познані, а після війни - співробітник Міністерства фінансів у Варшаві. Чоловік Лідії походив із родини полонізованих вірмен: він був сином відомого гістолога й ембріолога Владислава Шимоновича та двоюрідним братом талановитого піаніста Збігнєва Шимоновича (лауреата VIII премії IV Міжнародного конкурсу піаністів імені Фридерика Шопена 1949 року). Подружжя оселилося у Львові, де проживало до початку Другої світової війни. З початком бойових дій вони поспіхом зібрали свої цінності - вдома зберігалося багато картин і скульптур - та вирушили потягом до Лодзі. Проте вагон із їхнім майном безслідно зник у дорозі. Шимоновичі пережили важкі воєнні роки в Лодзі, а після війни переїхали до Варшави. Хоча дітей у подружжя не було, вони жили у злагоді та любові. Зберіглася фотографія молодого Адама Шимоновича з написом: «Моїй найулюбленішій дружині. Адам». Колишня акторка швидко звикла до ролі домогосподарки, а її улюбленим заняттям стала вишивка. Повернення до кіно вже не було можливим: Стефан Гуланіцький, який колись підтримував її, помер 4 вересня 1940 року у Варшаві. До того ж нова комуністична влада неохоче співпрацювала з митцями міжвоєнного періоду. Лідія рідко згадувала про своє кінематографічне минуле й не прагнула тісних контактів із сусідами. Від її кар’єри залишилися лише численні фотографії, що зберігалися в шухляді. Вона підтримувала зв’язок лише з родиною в Гіжицьку, куди після війни з Гродна переїхали її мати Ольга та сестра Ніна, а згодом - брат Владислав (Єжи) Івановський із родиною. Мати Лідії померла наприкінці 1940-х років і була похована на православному цвинтарі в Білостоку. Пізніше сестра Ніна переїхала до Кентшина. Адам Шимонович помер 4 липня 1979 року у Варшаві у віці 75 років. Його поховали на Північному комунальному кладовищі. Лідія тяжко пережила смерть коханого чоловіка, з яким прожила майже сорок років. Він був доброю людиною й часто пом’якшував її непростий характер. Після його смерті Лідії стало важко пристосуватися до нової реальності, і сили поступово почали залишати її. Сестра Ніна умовила її переїхати з Кентшина до Варшави, щоб доглядати за нею. На початку 1992 року Лідія зламала стегно й була госпіталізована. Вона так і не відновилася повністю після травми. Родина прийняла рішення перевезти її до будинку для людей похилого віку, де 13 липня 1992 року колишня акторка спокійно відійшла у вічність. Завдяки зусиллям молодшої сестри тіло Альми було перевезено до Кентшина й поховано на місцевому цвинтарі після православної служби. Так згасла зірка жінки, що вміла танцювати навіть із тінню власної долі.