У добу становлення Херсона родина французьких емігрантів Вадонів відіграла вагому роль в економічному розвитку краю. Це була плеяда підприємців нової генерації, які у XIX столітті створили в провінційному Херсоні успішний і процвітаючий сімейний бізнес, розвинули велике виробництво – від звичайної кузні до кількох потужних заводів на півдні тодішньої імперії.
Цей шлях до успіху не був легким, однак вирізнявся несподіваними і цікавими поворотами долі. Все розпочалося з особистої історії юного Жозефа Вадона – представника першого покоління Вадонів в Україні.
Чим же саме приваблював Південь України іноземних переселенців? Які драматичні й доленосні події передували появі Вадонів у Херсоні? Чому з усіх міст неозорої імперії Жозеф Вадон обрав саме Херсон? Що сталося з нащадками Жозефа, які не лише продовжили його справу, а й значно примножили капітал родинного бізнесу? І в чому, зрештою, полягав секрет успіху французьких емігрантів на українських землях? Отже, про все – по порядку.
Іноземні підприємці, які опинилися в південній Україні наприкінці XVIII століття, не були поодиноким явищем. Після перемоги Російської імперії над Османською у 1792 році та здобуття контролю над південними землями постала нагальна потреба в колонізації та освоєнні нових територій. Саме на межі XVIII–XIX століть Південь України став своєрідним магнітом для переселенців із Західної Європи. Імперський уряд заохочував їх до заселення краю, сподіваючись, що європейські колоністи стануть рушієм економічного й технічного розвитку регіону.
Тим часом у Франції вирувала революція, що спричинила масштабний хаос: терор, страти та збройні сутички. Уникаючи політичних переслідувань і насильства, багато людей змушені були тікати з країни.
Так, 1793 року з марсельського порту вирушив вітрильник із родинами французів, серед яких була й сім’я Вадонів. Рятуючись, заможні родини залишали все, що мали. Натомість у Російській імперії на них чекала обіцянка імператриці Катерини ІІ, яка гарантувала переселенцям отримання земель із правом довічного користування.
Окрім привабливих економічних перспектив, ще однією причиною переселення французів була можливість обіймати важливі адміністративні посади. Згодом переселенці створили на Півдні України впливову спільноту управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців.
Під час морської подорожі сталася трагедія: на судні спалахнула епідемія чуми, яка забрала життя багатьох пасажирів, зокрема й подружжя Вадонів. Заразився і юний Жозеф – шансів на одужання майже не було. Ось чому співвітчизники залишили осиротілого хлопця в чумному бараці у Стамбулі, злякавшись примари хвороби, що стояла за спиною хлопчика.
Решта втікачів без перешкод дісталася південних рубежів Російської імперії. Їм надали обіцяні землі, фінансову допомогу, і незабаром розпочалося облаштування на новому місці. Минали роки, наповнені працею та турботами, французькі колонії почали процвітати. Родючі південні землі вкрилися садами, виноградниками та пасовищами, зароджувалася промисловість, розвивалася торгівля.
Поглинені повсякденними турботами, французи на кілька років забули про хворого сироту, залишеного ними в чужій країні – без знання мови, без засобів до існування, без допомоги й підтримки. Здавалося, всі вже змирилися з думкою, що юний Жозеф не зміг вижити у боротьбі зі смертельною недугою.
Та згодом про нього згадали родини Вассалів і Кулонів. Вже майже дорослого юнака хоча й не швидко, але вдалося розшукати в Туреччині. Роки, проведені в цій країні, не минули для Жозефа марно: працюючи в кузні, він опанував ковальське та слюсарне ремесла – що цілком природно, зважаючи на давні ремісничі традиції родини Вадонів.
За підтримки співвітчизників, а передусім родини Вассалів, Жозеф Вадон переїхав до Одеси. Тут він продовжив працювати, навчатися й удосконалювати свою майстерність. Деякий час працював у маєтку польського магната Станіслава-Фелікса Потоцького, який на той час будував поблизу Умані грандіозний ландшафтний парк на честь своєї коханої дружини Софії. Після смерті графа Жозеф повернувся до Одеси, керував справами в маєтку родини Вассалів.
Тим часом у Європі тривала аграрна революція, яка зумовила перехід від традиційних, застарілих методів ведення сільського господарства до більш технологічних, зокрема – із застосуванням машин. Жозеф Вадон теж неабияк переймався цими питаннями і навіть сконструював сільськогосподарську машину, що працювала на воловій тязі.
В Одесі, серед своїх земляків, Жозеф знову зустрів вже дорослу Софі Кулон – дівчину, з якою колись заприятелював під час трагічної морської подорожі. Невдовзі Софі стала його дружиною, у подружжя народилося четверо дітей – двоє хлопчиків і дві дівчинки. Сини, Олександр та Ежен (Євген) Вадони, увійдуть в історію підприємництва Півдня України.
Наприкінці 1820-х років молоде подружжя Вадонів переїхало до Херсона. У 1829 році в Жозефа та Софі народився первісток – син Олександр, 1833 року на світ з’явився Ежен.
На той час родина вже добре влаштувалася в новому місті. На березі річки Кошової, в районі, відомому херсонським старожилам як Кузні, розташовувалася кузня – перше підприємство Жозефа Вадона. У місті, що стрімко розвивалося, такий заклад був надзвичайно затребуваним, адже попит на ковальські вироби був високим. Тож голові чималого сімейства й підприємцю-початківцю доводилося працювати, не покладаючи рук.
Жозеф швидко здобув популярність у Херсоні – окрім ковальських робіт, він виконував також слюсарні замовлення. Разом із популярністю Вадона зростали і його доходи, тож невдовзі з’явилася можливість значно розширити підприємство. У 1853 році він орендував у міста ділянку землі на правому березі Дніпра, де заснував механічну майстерню з невеликою кількістю працівників.
Справи йшли успішно – підприємство виявилося прибутковим і на той час було єдиним подібним у Херсоні. Виробництво стрімко розвивалося, і незабаром невелика майстерня перетворилася на велике підприємство з пристанню для ремонту дрібних річкових суден та численним штатом робітників. Бізнес уже набув сімейного характеру: батькові допомагали сини, які здобули освіту у Франції. Старший, Олександр, опікувався фінансами, а молодший, Ежен, проходив практику в Одесі на заводі сільськогосподарських машин Йогана Гена, опановуючи технічні навички, щоб згодом застосувати їх на батькових підприємствах у Херсоні.
Того ж року хрещений батько Ежена, Вассаль, зробив йому безцінний подарунок – паровий локомобіль. Щоб повністю усвідомити його значення, варто знати, що в той час такий паровий двигун був основою будь-якого серйозного виробництва – як сільськогосподарського, так і промислового. Встановлення локомобіля в майстерні значно пришвидшило процес складання корпусів залізних барж, які на той момент уже виготовляли на механічному заводі Вадонів.
Тим часом у південних губерніях розпочалася масова оранка цілинних земель для вирощування зернових на експорт. А це потребувало виготовлення великої кількості залізних знарядь праці (плуги, борони, сівалки), у тому числі машин – жниварок, жаток, віялок, трієрів тощо. Попит на послуги енергійних та майстровитих французів, до яких зверталося все більше мешканців міста й навколишніх сіл, лише зростав. А отже, саме час був Ежену Вадону остаточно повернутися до Херсона, щоб продовжити розвивати сімейний бізнес, який швидко набирав обертів.
У 1854 році, під час Кримської війни, родина Вадонів отримала державне замовлення на виготовлення 60 лафетів для гармат, призначених для укріплення Очаківської фортеці. Це стало блискучою нагодою для суттєвого розширення виробництва. Так, 1855 року Вадони придбали в міста земельну ділянку на Військовому форштадті, де незабаром збудували чавуноливарний завод. Вулиця, на якій він розташовувався, отримала назву Ливарної. Військовий форштадт – це старе передмістя Херсона на березі Дніпра, що виникло одночасно з містом. У народі його й досі називають Воєнкою.
Після смерті Жозефа Вадона його сини успішно продовжили сімейну справу, підприємства процвітали. Проте, в 1890-х роках злагоджений союз братів Вадонів розпався. Старший, Олександр, отримавши грошову компенсацію за свою частку в сімейному бізнесі, переїхав до Миколаєва. Втім, продовжував брати участь у бізнесових справах.
Відтоді вже єдиний власник заводу та судноремонтних майстерень Ежен Вадон продовжує справу батька. Він суттєво нарощує обсяги виробництва: виготовляє землеробські знаряддя, обладнання для млинів і лісопильних підприємств, пасажирські та промислові річкові судна, а також розпочинає будівництво морських суден.
Як представники міської еліти, Вадони активно займалися громадською діяльністю та благодійністю, надавали фінансову підтримку закладам культури. Зокрема, за внесок у технічне оснащення херсонського театру – виготовлення сценічних механізмів, підйомників для декорацій та лаштунків – під час його відкриття Ежен Вадон отримав почесний абонемент у ложу бенуар.
Крім того, Ежен Вадон був гласним (депутатом) міської думи та здобув високий соціальний статус – спадковий почесний громадянин. Водночас, слід зазначити, що родина Вадонів завжди залишалася передусім підприємцями, а не політиками, тож участь у засіданнях думи Ежен, швидше за все, використовував не так на благо міста, як на користь власному бізнесу.
Ежен Вадон мав двох синів – теж Олександра та Євгена. Він приділив велику увагу їхній освіті, не шкодуючи на це коштів: обидва здобули інженерні дипломи у Франції, щоб згодом продовжити родинну справу на високому професійному рівні.
Суднобудування здавна було однією з традиційних галузей міської економіки Херсона. Наприкінці XIX століття родина Вадонів вирішила розширити виробництво, збудувавши на Карантинному острові власну суднобудівну верф.
На початку XX століття на підприємствах Вадонів уже виготовляли невеликі пасажирські пароплави, катери, буксири, плавучі елеватори з зерноочисними машинами та паровими двигунами, а також пожежні судна. У цей період до управління підприємствами долучився старший син Ежена – Олександр, який згодом став власником трьох заводів: механічного, чавуноливарного та суднобудівного.
1912 року в країні запрацювала Державна програма переозброєння Чорноморського флоту, ключовим елементом якої стало будівництво есмінців (міноносців). Тоді ж уряд уклав перші контракти з п’ятьма суднобудівними заводами, серед яких був і завод Олександра Вадона. Херсонське підприємство мало здійснювати збирання есмінців і спускати їх на воду, тоді як остаточне добудовування планувалося на інших, більш високотехнологічних заводах імперії.
Закладка перших трьох есмінців на херсонській верфі відбулася в жовтні 1913 року. Попри низку логістичних проблем, уже за рік тут постало потужне технологічне підприємство – фактично нова верф, на якій працювала майже тисяча робітників.
16 березня 1914 року на воду був спущений перший херсонський бойовий корабель – «Щасливий». У травні того ж року відбувся спуск другого корабля – «Бистрий», а в липні зі стапелів благополучно зійшов «Палкий» (рос. «Пылкий»). Роботи над кораблями тривали ще певний час і були завершені наприкінці 1914 – на початку 1915 року.
На жаль, історія має властивість повторюватися, і доля династії Вадонів є яскравим прикладом такої циклічности. Згадаймо далекий 1793 рік, коли заможна родина, втративши все, змушена була рятуватися втечею від хаосу та насильства, спричинених Французькою революцією. Тоді юний Жозеф Вадон, покинутий усіма в обіймах смертельної хвороби, вижив, щоб згодом у чужій країні розпочати нове життя, розвинути процвітаючий бізнес, забезпечити гідне майбутнє для своїх нащадків.
Зрештою, саме так все і сталося. Французькі емігранти створили у провінційному Херсоні велике виробництво, що виросло зі звичайної кузні до кількох потужних заводів на півдні тодішньої імперії. На початку XX століття велика родина Вадонів налічувала майже 50 осіб, більшість із яких працювала на сімейних підприємствах. Чоловіки здобували технічну й комерційну освіту у Франції, а кваліфіковані працівники отримували на підприємствах Вадонів гідну оплату праці.
Однак невдовзі успішні й заможні французи знову втратять усе: не забарилися наслідки більшовицького перевороту 1917 року, одночасно з яким у країні вибухнула громадянська війна. Захопивши владу, більшовики розпочали не лише політичний терор, а й масштабне знищення приватної власності та підприємництва через націоналізацію. Родина Вадонів, як і переважна більшість так званих «капіталістів-експлуататорів» і «ворогів трудящих», умить втратила все, що створювалося наполегливою працею багатьох поколінь талановитих та успішних підприємців.
Частина родини втекла до історичної батьківщини – Франції. Ті ж, хто залишився, пройшли всі кола пекла під жорнами тоталітарного режиму. Після встановлення радянської влади в Херсоні верф і завод Вадонів були націоналізовані (відібрані насильницьким шляхом). Це стало для їхнього власника, Олександра Вадона, непоправним ударом: він не витримав такого потрясіння і помер у 1919 році.
Брат Олександра – Євген (Ежен) Вадон – працював на сімейному підприємстві до 1924 року, хоча на той час воно вже й не перебувало у власності родини. З початком НЕПу (нової економічної політики) проявилися підприємницькі якості Вадонів, і Євген заснував артіль «Металіст». На вулицях Херсона й досі можна побачити каналізаційні люки, виготовлені цією артіллю.
Разом із колишніми працівниками заводу Вадонів артіль виробляла сільськогосподарські машини. Вельми показовим було те, що робітники довіряли колишньому власнику, вірили в його здібності та майбутнє підприємства.
У перше десятиліття радянської влади в Херсоні Євген Вадон зміг завоювати авторитет – його фотографія навіть була на міській дошці пошани. Однак це не захистило ані його самого, ані інших членів родини Вадонів від переслідувань через їхнє походження та минуле. Євгена неодноразово заарештовували, а його син Борис не міг вступити до музичного технікуму чи навіть влаштуватися на роботу.
1937 року, в розпал сталінських репресій, батька й сина заарештували за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності». Євген Вадон помер (або розстріляний) 13 березня 1938 року в ГУЛАГівському таборі Унжлаг. Борис Вадон відбув вісім років ув’язнення.
Промислова спадщина Вадонів у Херсоні ще тривалий час слугувала більшовикам. Чавуноливарна частина підприємства стала машинобудівним заводом ім. Старостіна, суднобудівна верф – суднобудівним заводом ім. Комінтерну.
1957 року Євгена Вадона посмертно реабілітували. Його син Борис, який після звільнення проживав в Одеській області, був реабілітований лише у 1989 році. Попри всі труднощі, Борис таки став музикантом – близько тридцяти років він працював віолончелістом в Одеському українському музично-драматичному театрі. Борис Євгенович Вадон був останнім «справжнім» носієм прізвища Вадон в Україні по лінії Ежена, сина Жозефа.
Важливо, що й сьогодні в Херсоні пам’ятають про родину Вадонів. На хвилі декомунізації імена французьких підприємців повернулися із забуття. У 2016 році в Херсоні було перейменовано понад 100 вулиць, провулків і площ. Відтоді один із провулків міста носить ім’я Родини Вадонів.
На жаль, історія родини Вадонів не має щасливого кінця – вона трагічна і водночас надзвичайно цікава, адже є яскравим відображенням духу та подій тієї історичної епохи. Про все це розповідає також відеоісторія «Родина Вадонів», до перегляду якої ми запрошуємо усіх, хто забажає дізнатися більше про людей, що творили історію нашого краю.
Використані джерела:
История семьи / Виктор Хмель // Херсонъ - забытый Югъ : блог Виктора Хмеля. URL : book.kherson.ua (дата звернення 7.07.2025).
Родина Вадонів. Французи в місті солодких снів / Тетяна Водотика // Історична правда. URL : istpravda.com.ua (дата звернення 7.07.2025).
