Туга за втраченим раєм, або розлога рецензія на маленьку книжечку. Ні, ні, не в Асканії-Нова народився і жив вельмишановний Едуард Фальй-Фейн! Ні, і ще раз ні!
Спадкоємець величного роду австрійських колоністів мешкав у селі Гаврилівка, а володів Асканією його дядько - Фрідріх Едуардович. Той, що набито своїм мільйонним стадом овець витоптав наші степи аж до пустелі, той, що заснував унікальний біосферний заповідник, започаткував вівчарство в його передовому прогресивному вигляді.
Але я не про це.
Життя деяких людей вистачило б на багатосерійний фільм або багатотомник. Так, багатотомник, а вірніш сказати, родинну сагу.
Всього лиш у п’ять років покинув майбутній підприємець та меценат Едуард рідні степи, і був закинутий хвилею революції до Німеччини, згодом Франції, а потім до мікроскопічної держави з меншим населенням, ніж було в наших Олешках.
Куди піти енергійному та здоровому арійцю? Чому б не у спорт? І ось вже юний барон стає чемпіоном Парижу серед студентів у велозмаганні.
У свої 20 років він - генеральний кореспондент спортивної газети в Німеччині, а згодом - «золоте перо» олімпійських ігор 1936 року.
І знов в його життя втрутилася війна – цього разу Друга світова. Відтоді він почав розвивати туристичний бізнес у королівстві Ліхтенштейн. І то йому теж дуже добре вдалося! Бо завдяки доходам від сувенірних крамниць Едуард вирішив стати меценатом! В його розумінні саме відшукати, купити та повернути власникам дорогоцінні шедеври мистецтва та історії – найшляхетніша мета істинного гуманіста. Дуже, дуже багато зробила ця людина для російської держави.
Але це теж приказка.
Адже все життя барона нестримно тягнуло на Батьківщину, до рідних лук, степів, левад, бо кликав мабуть голос предків. Тих предків, що не тішилися нудьгою, а, працюючи по 16-20 годин на день, 
розвивали власне, викохане виробництво. З чисто німецьким педантизмом та трудовою наснагою вкладали всі сили і фантазію в унікальні технології , успішно підвищуючи продуктивність маєтків. Міжнародні медалі сільгоспвиставок ще раз підтверджували, що німці гарно прижилися на цій землі і мають хист до аграрної справи. Якимось чином саме повітря степу мабуть, ввійшло в генетичний код родини Фальц-Фейнів.
Едуард же мабуть «надцять» разів стукав у зачинені двері «наддержави» з проханням відвідати малу батьківщину, що кликала його у снах.
У 1967 році на прохання барона херсонський обком партії знайшов причини відмови: « 16 днів перебування групи в Асканії-Новій занадто багато, і багато можуть зняти дореволюційних будівель оператори швейцарського телебачення, а потім використовують все це в небажаних для радянських людей цілях. І взагалі, чому половину терміну перебування в Радянському Союзі група Фальц-Фейна збирається провести саме в Асканії-Новій? Що за інтерес ними рухає? Краще, якщо будуть прийняті відповідні заходи з метою недопущення приїзду Фальц-Фейна і його супутників в Асканію-Нову».
Аж ось згодом, завдяки, мабуть , його неабияким зусилля з організації проведення Олімпійських ігор у 1980 році, барона з превеликим трудом і мало не таємно, але все ж таки пустили на два дні відвідати Гаврилівку! На відвідання Асканії-Нова було виділено лише годину. Годину!
Чи то від нещирості відповідальних осіб, чи то від надмірної уваги кдбістів, чи то від частування недовареною куркою, Едуард Олександрович був вкрай засмучений. Адеж навіть розмовляти з простими людьми його було наказано лише про велосипедний спорт. Чому він, який стільки зусиль поклав на щиру допомогу цій малій батьківщині, але фактично чужій державі, досі персона нон-грата?
Проте засуджував він лише уряд, вірніше соціалістичний устрій, але ніяк не простих людей Херсонщини.
З багатьма пересічними селянами він підтримував контакт листуванням. Простий, привітний, він дуже поважав їх, цінив і допомагав морально, як то кажуть і матеріально.
Згодом, вже після 1991 року його поїздки стануть частими…
І ось про одну з них розповів у своїй статті Анатолій Яценко.
Десь у 80-х роках зустрілися віч-на-віч «колишній господар земель» Едуард Фальц-Фейн та директор колгоспу Микола Світличний. Та не просто зустрілися, а мало не почубилися. Бо ж ідеологічно піднесений Світличний заявив баронові: «Ви, ваш дядько, батько багато зробили для себе, а не для народу. На нашій території над Дніпром ви збудували красивий поміщицький маєток, біосад, зоосад, і це все. Однак не збудували ні школи, ні дитсадок, ні церку, ні житло, не організували виробництва. У вас були кошари. А Я ЗБУДУВАВ ДЛЯ МЕШКАНЦВ ЩЕ ОДНУ НОВУ ВУЛИЦЮ, ШКОЛУ, ДИТСАДОК, БУДИНОК КУЛЬТУРИ, ЖИТЛО, ЗААСФАЛЬТУВАВ ДОРОГИ. ТОЖ ХТО ДЛЯ НАРОДУ РОБИВ: ВИ ЧИ МИ?... » Едуард Олександрович слухав мовчки. Проти і в нього знайшовся докір: «ВИ НЕ ГОСПОДАРІ, ВИ ЗРУЙНУВАЛИ ПАЛАЦ, МАЄТОК…»
Ось так, якийсь партократ, що мав службові обов’язки голови, приписав сам собі не багато не мало - розбудову цілого села!
Як же це типово для представників совкового, як то кажуть ладу! Не потратити власної копійчини, а маніпулювати громадським майном, ще й викладати це, як щирий власний подвиг!
Але ж Фальц-Фейни завжди «вкладалися» у розбудову краю та добробут людей!
Дозвольте нагадати тому голові, що ціле містечко відбудувала Софія Богданівна Фальц-Фейн. Ім’я йому Хорли. Вона заснувала училище, ресторани, кінотеатр, гуртожитки. Провела телефонну лінію, зібрала та одягнула в уніформу оркестр, надала житло та роботу двом тисячам сімей робітників, започатковувала газету. І все це за свої, власні, кошти! Які могла б розтринькувати, аби була тупою споживачкою та ледачою поміщицею.
П’яні матроси підстрелили та забили на смерть 80-річну жінку багнетами. А Олесь Гончар як міг, облив брудом в своїм романі цю талановиту і працьовиту жінку.
Отака дяка! Що на це ви тепер скажете, товаришу «господар» Світличний? Ви готові вкладатися у справу всього життя, а потім ще й глупо покласти голову від «вдячного» народу?
Немає пророка, як то кажуть…
Вкотре переконуюся, що історію творять не лише «зміни соціально-економічних формацій», а живі люди-лідери. Справжні діячі, а не поставлені владою «службовці».
Але повернемося до історії відвідувань Едуардом Фальц-Фейном колишньої батьківщини.
У 1994 році він - спонсор та учасник журі фестивалю «Таврійські ігри», активно допомагав ветеранам війни, дарував спортивний інвентар школі, допоміг коштами у ремонті дитсадка.
А у 1996 році в Гаврилівці Едуардом була побудована церква Петра і Павла. І ще згадаймо скільки документів та витворів мистецтва він віднайшов та повернув до країни рад.
Повертався до рідного гнізда він і у 2002, і у 2005 році. Відвідував культурні заходи, рибалив, а найбільше спілкувався із жителями сіл.
Власне, левову частку книги «Барон із Гаврилівки» і присвячено спогадам живих учасників цих зустрічей. Люди з любов’ю 
згадаютьдемократичного, розважливого та оптимістичного барона, його щирий смуток за долю українського, такого рідного йому народу.
В останній раз барон побував на Херсонщині , у рідній Гаврилівці у 2012 році, у столітньому віці. Хто зна, скільки б довелося прожити невгамовному баронові, якби нещасний випадок не обірвав його життя. Життя, яке довелося прожити в далині від рідних міст, і яке багато дало нашому непересічному земляку, окрім того, що неможливо повернутися двічі в одну річку.
Думки і погляди барона Едуарда Фальц-Фейна були викладені в книзі вустами очевидців, в них - продуманість протиставлена тупій заангажованості, працелюбство – соціалістичній безгосподарності, а зажерливість – меценатству!
Ось така цікава і повчальна вийшла книжка спогадів у нововоронцовського журналіста Венедикта Комаровського.
Щиро дякуємо його вдові, Марії Терентьєвій, та усім причетним до виходу цього краєзнавчого видання!
