Сарматські племена на Херсонщині: від легенд до археології

Безкраї степи Херсонщини пам'ятають багато народів. Тут кочували кіммерійці, панували скіфи, проходили гуни та печеніги. Але особливе місце в історії нашого краю належить сарматам – войовничим вершникам, які майже шість століть були господарями Північного Причорномор'я. І сьогодні пам'ять про них зберігається в численних курганах, розкиданих по всій території Херсонщини. Археологи знаходять у них зброю, кінську збрую, золоті прикраси, бронзові дзеркала та навіть поховання жінок-воїнів, які, можливо, стали прообразом легендарних амазонок.Сармати були кочовим іраномовним народом, який належав до великої групи іранських племен. Вважається, що назва цього народу походить від давньоіранського слова «саормати» – «оперезані мечем» або «ті, що носять меч». Протягом майже восьми століть – від IV століття до н.е. до IV століття н.е. – сармати відігравали важливу роль в історії Євразії. Вони контролювали величезні простори степів від Уралу до Дунаю, воювали зі скіфами, грецькими містами Північного Причорномор'я та навіть із могутньою Римською імперією. Античні автори називали землі, де панували сармати, Сарматією. Саме під цією назвою значна частина сучасної України позначалася на картах пізньої античності. Більшість учених вважає прабатьківщиною сарматів степи між Нижньою Волгою та Уралом. Починаючи з IV століття до н.е., сарматські племена почали поступово просуватися на захід. У III столітті до н.е., коли могутність скіфів почала занепадати, сармати зайняли їхні колишні володіння. Вони швидко поширили свою владу на території сучасної Херсонщини, Запоріжжя, Приазов'я та Причорномор'я.  Сармати не були єдиним народом. Під цією назвою об'єднують кілька споріднених племен: роксоланів, язигів, аорсів, сіраків та аланів. Першими до українських степів прийшли роксолани, а в ІІ столітті н.е. сюди переселилися алани, які остаточно витіснили залишки скіфського населення Нижнього Подніпров'я. Територія сучасної Херсонщини була однією з найважливіших частин сарматського світу. Особливо активно вони освоювали степи Нижнього Подніпров'я, які були ідеальними для кочового скотарства. Найбільше сарматських пам'яток виявлено на лівобережжі Дніпра – у степових районах сучасних Великолепетиської, Горностаївської, Нижньосірогозької, Чаплинської громад, поблизу Асканії-Нової, а також у Приазов'ї та на Арабатській стрілці. Сармати рідко споруджували власні кургани. Найчастіше вони використовували більш давні насипи, створені ще в добу бронзи або скіфами. Саме тому археологи нерідко знаходять у одному кургані поховання різних епох. На території Херсонщини досліджено сотні сарматських поховань. У них знаходять мечі, списи, наконечники стріл, кінську збрую, бронзові дзеркала, золоті прикраси та предмети побуту. Особливий інтерес викликають жіночі поховання зі зброєю, які підтверджують свідчення античних авторів про жінок-воїнів. Про походження сарматів існує цікава легенда, записана давньогрецьким істориком Геродот. За його словами, сармати були нащадками скіфів та войовничих амазонок. Після однієї з битв амазонки оселилися серед скіфів, а їхні нащадки утворили новий народ. Звичайно, це лише легенда. Проте археологічні знахідки свідчать, що в ній могла бути частка правди. У багатьох сарматських курганах знаходять поховання жінок зі зброєю. Геродот писав, що сарматські жінки полювали верхи, брали участь у війнах поруч із чоловіками і не могли вийти заміж, доки не вб'ють ворога. Давньогрецький лікар Гіппократ також згадував, що серед сарматів жінки були не лише воїнами, а й жрицями. Сармати були справжніми дітьми степу. Їхнє життя повністю залежало від коня. Вони не будували міст і не мали постійних поселень. Під час перекочівок сармати перевозили свої сім'ї та майно в кибитках. Жили в шатрах, схожих на пізніші монгольські юрти. Основою господарства були конярство та вівчарство. Також вони займалися полюванням і торгівлею з античними містами Причорномор'я. Кінь для сармата був не просто твариною. Він давав їжу, одяг, допомагав у бою і був символом багатства та влади. Не випадково одним із найважливіших культів сарматів був культ коня. Римський історик Тацит писав, що сила сарматів знаходиться ніби поза ними самими – у їхніх конях. Сарматське суспільство було надзвичайно воєнізованим. Практично кожен дорослий чоловік був воїном. Головною силою сарматів стала важка кіннота – катафрактарії. Це були вершники, захищені панцирами та шоломами, озброєні довгими списами, мечами, луками й кинджалами. Античні автори відзначали їхню мобільність та витривалість. Сарматський вершник часто вів за собою ще одного або навіть двох запасних коней, що дозволяло долати величезні відстані. Під час атаки важка кіннота врізалася у ворожі лави потужним клином, розбиваючи стрій супротивника. Багато істориків вважають, що саме сарматська важка кіннота стала одним із прообразів середньовічного європейського лицарства. Однією з найвідоміших постатей сарматської історії була цариця Амага. За легендою, записаною грецьким письменником Полієном, її чоловік цар Медосак більше цікавився бенкетами, ніж державними справами. Тому фактичне управління країною перейшло до Амаги. Коли скіфи обложили грецький Херсонес у Криму, містяни звернулися до неї по допомогу. Амага зібрала лише 120 найкращих воїнів і за добу подолала майже 200 кілометрів степом. Раптовий напад змусив скіфів відступити, а сама цариця здобула славу мудрої та відважної правительки. Життя сарматів було суворим, але добре пристосованим до умов степу. Основу харчування становили м'ясо, молоко, сир та страви з проса. Вони обробляли шкіру, виготовляли одяг, зброю та предмети побуту. Сарматські чоловіки носили штани, каптани та плащі, скріплені фібулами. Жінки вдягали довгі сукні, оздоблені намистом, бісером і напівкоштовним камінням. Особливо популярними були прикраси з бірюзою та червоними каменями. У ІІІ–ІІ століттях до н.е. у сарматів поширюється так званий поліхромний стиль – вироби прикрашали кольоровими вставками зі скла, самоцвітів та емалі.

Як і більшість давніх іраномовних народів, сармати вірили у загробне життя. Разом із померлими до могил клали зброю, прикраси, посуд, дзеркала, амулети та інші речі, які могли знадобитися в потойбічному світі. Одним із головних культів був культ меча – символу бога війни. Також сармати поклонялися сонцю, вогню та коню. Особливе місце займали жіночі божества – покровительки родючості, життя та війни. Сармати вірили в магічну силу дзеркал. Саме тому їх часто навмисно розбивали перед похованням. Вважалося, що дзеркало пов'язане з душею людини і не повинно потрапити до світу мертвих неушкодженим. Важливу роль відігравав і культ предків. Про це свідчать величезні кургани, які й сьогодні височіють над степами Херсонщини. Майже шістсот років сармати були господарями Північного Причорномор'я. Проте у III столітті н.е. їхня могутність почала занепадати. Спочатку нищівних ударів їм завдали германські племена готів, а наприкінці IV століття до степів України увірвалися гуни. Частина сарматів відійшла до Криму та Північного Кавказу, інші змішалися з місцевим населенням. Проте пам'ять про них залишилася назавжди. Кургани, які й сьогодні здіймаються над степами Херсонщини, зберігають таємниці воїнів, вершників, жриць та легендарних амазонок. Саме тут, на берегах Дніпра та серед безкраїх таврійських степів, колись простягалася могутня Сарматія – земля народу, який змусив рахуватися з собою навіть Римську імперію.

Наукова та краєзнавча література

1. Водотика, С. Г. Від неоліту до початку великого переселення народів: давня історія Херсонщини / С. Г. Водотика. - Херсон: Айлант, 2007. - 148 с.
2. Сармати.   Перша важка кіннота степів / О. Нефьодкін ; пер. укр. – Київ, 2018. – 256 с. 
3. Нарис українського сарматознавства / О. В. Симоненко. – Київ : Інститут археології НАН України, 2019.
   Історіографічне дослідження вивчення сарматів на території України.
4. Сарматські вершники Північного Причорномор’я / О. В. Симоненко. – Київ, 2015. – 466 с.
   Ґрунтовне дослідження озброєння, кінського спорядження та військової культури сарматів.
5. Від Скіфії до Сарматії / С. В. Полін. – Київ, 1992. – 200 с.
   Монографія про перехід від скіфської до сарматської доби в Північному Причорномор'ї.
6. Скіфи і сармати / відп. ред. А. І. Тереножкін. – Київ : Наукова думка, 1977. – 231 с.
   Збірник наукових праць з історії та археології скіфів і сарматів.
7. Озброєння скіфів і сарматів / відп. ред. Є. В. Черненко. – Київ : Наукова думка, 1984. – 156 с.
   Наукові статті про зброю та військову справу кочових народів Причорномор'я.
8. Археологія Української РСР. Том 2. Скіфо-сарматська та антична археологія. – Київ : Наукова думка, 1986.
   Фундаментальне видання з археології України, що містить окремі розділи про сарматів.

Інтернет-ресурси

1. Сармати [Електронний ресурс] // Енциклопедія стародавньої історії України. – Режим доступу: https://www.esc.lviv.ua/sarmaty/ (дата звернення: 18.06.2026).
2. Сармати на території України [Електронний ресурс] // Spadok.org.ua. – Режим доступу: https://spadok.org.ua/sarmatiya/blog (дата звернення: 18.06.2026).
3. Племена сарматів [Електронний ресурс] // Discover.in.ua. – Режим доступу: https://discover.in.ua/history/plemena-sarmativ.html (дата звернення: 18.06.2026).
4. Кочові племена сарматів [Електронний ресурс] // Discover.in.ua. – Режим доступу: https://discover.in.ua/history/sarmati-kochoviki.html (дата звернення: 18.06.2026).
5. Інститут археології НАН України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://iananu.org.ua (дата звернення: 18.06.2026).