календар подій

Календар подій

   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 

Карай йоллари – караїмські шляхи

18.08.2020

Десятки народів населяють Україну у наші дні, і частина з них вважає цю землю також своєю Батьківщиною. Шведи, німці, французи, італійці, греки, болгари, євреї та караїми – це далеко не повний список народів, що були та залишаються невід’ємною складовою багатонаціональної Херсонщини. Важко собі уявити різнобарвну палітру народів, зовсім різних за своїм віросповіданням, традиціями та ментальністю, які мирно співіснували в нашій області. Караїми– один з найдавніших народів Криму. Етнічно вони є результатом змішення залишків стародавнього населення півострова з тюрками, що сприйняли караїмізм (одне з тлумачень іудаїзму, яке заперечує Талмуд). Караїмський рух бере свій початок в середині VIII століття в місті Багдаді Абассідського халіфату (на території сучасного Іраку). Крім заперечення Талмуду, караїми відрізнялися від інших євреїв («талмудистів» або «раввіністів») святкуванням Шаббата, проведенням обряду обрізання, законами ритуальної чистоти і ступенями спорідненості при укладенні шлюбів, а також в часі проведення традиційних єврейських свят, в побудові кенасі літургійній обрядовості. Термін «караїми» з’являється в IX столітті в працях караїмського теолога Веніаміна бен Моше Нагавенді, який назвав цим ім’ям різні анти талмудичні течії. Назва «караїм» («читці», «читаючі») – множинна форма від давньоєврейського «карай»– відображає основну характеристику цього руху – шанування або читання Святого Письма, тобто Старого Завіту, як єдиного і прямого джерела релігійної істини. Очільниками караїмських громад здавна були гаххами (hakkam, множина hakkamim) – мудреці, лідери громади; на їхнє утримання  караїмські суспільства віддавали певні грошові суми. Посада гаххама була виборною. У 1839 році першим гаххамом було обрано відомого купця з міста Євпаторія Соломона Бабовича. У релігійній сфері, на відміну від юдеїв, очільниками громад караїмів стали газзани (hazzan, множина hazzanim) – духовні лідери громади. Помічниками газзана були шаммаш (служка) і мітапель (проповідник). Похоронні обов'язки виконували «Хевракадіша» (священне братство). Фінансовими справами завідував скарбник – габбай, а освітою –вчителі-маскилим. У ХХ ст. у караїмських громадах також з’явилася світська адміністрація, але, незважаючи на хвилі секуляризації, релігія в історії та сучасному житті караїмської спільноти відіграла і продовжує відігравати винятково важливу роль. Серцем караїмського народу була, є і, безсумнівно, буде фортеця Чуфут-Кале, яка  досі зберегла свою величну красу. «Кале»– це і є фортеця (з арабської мови), «Чуфут» – пізніша приставка, що означає «іудейська», по сповідуваній караїмами релігії. У 16-18 ст. найбільш значимою і впливовою караїмською громадою в Криму була громада Чуфут-Кале. Місто Чуфут-Кале було також економічним центром, релігійним і культурним осередком караїмського життя. У 1783 році, після приєднання Криму до Російської імперії,  місцеві караїми, намагаючись пристосуватися до життя в нових умовах, почали поступово віддалятися від єврейської громади. Водночас і російська адміністрація виявила до караїмів Криму особливий інтерес. Це було пов’язано з тим, що наприкінці ХVIII –початку ХIХ ст. караїмська громада Криму переживала економічне піднесення. В період еміграції з Криму татар і турків, а також насильницького виселення з півострова християн, караїми за безцінь скупили тут величезні угіддя і залишилися фактично єдиними господарями спустілих земель. Крім того, в їхніх руках була зосереджена торгівля тютюном, що приносила чималий прибуток. У 1795 році імператриця Катерина II звільнила підданих їй караїмів, чисельність яких на той час становила 2400 осіб, від сплати накладеного Росією на євреїв дискримінаційного податку і дозволила мати земельну власність. У 1827 році караїми Криму були звільнені також від військової повинності.  У цей час караїми починають селитися і в інших місцях Криму. Так, в останній третині століття караїмський центр переноситься з Чуфут-Кале до Євпаторії. У 1837 році у Таврійській губернії караїмам були надані деякі права, якими користувалося мусульманське духовенство, в тому числі право релігійного самоврядування. Головою караїмського духовенства губернії став гаххам, який обирався представниками караїмських громад і затверджувався міністром внутрішніх справ. Резиденцією гаххама була Євпаторія.Релігійні обряди караїми здійснювали у кенасі. Молитовний будинок караїмів – кенасу – звичайно звуть караїмською синагогою, проте самі караїми називають його «кенаса́» («кенеса», «кенасса») або «бет гаккенесет («бейт-кнессет»)», що означає «будинок зібрань». За плануванням та ритуальними речамикенаси близькі до синагог юдеїв - раввіністів. Усі караїмські кенаси мають орієнтацію з півночі на південь. Азар – це коридор (у північній частині будинку), де збираються літні люди перед молитвою.

Внутрішній простір храму розділено на три частини:

- мошав-зекенім (тобто сидіння для старших) – частина самої кенаси, де під низькою стелею знаходяться дерев’яні лавки, на яких під час молитви сидять люди похилого віку і хворі; над цим місцем нависає другий ярус для жінок, які дивляться на богослужіння крізь вікна з ґратами у вигляді сітки, залишаючись невидимими для чоловіків;

- шулхан – центральна, найбільша частина храму, призначена для чоловіків молодшого віку та хлопчиків, де вони стоячи моляться;

- гехал (вівтар) – піднесене місце (в південній частині будівлі), де газзан(священник; посада, аналогічна посаді рабина), здійснює богослужіння перед так званим "Арон Га - Кодеш" (священний ковчег, сховище сувоїв Тори).

Раніше уся підлога в центральній частині кенаси була застелена килимами, тому що значна частина богослужіння за встановленими стародавніми караїмськими вченими правилами відбувається на колінах. Зараз центральна частина звичайно має лави. При кожній караїмській кенасі служили два газзани і один шаммаш; усі ці посади були виборними. Гаххам і газзани євпаторійської синагоги складали Таврійське караїмське духовне правління (у 1850 до його відомства були прилучені й караїми західних губерній).

Сучасні кримські караїми – середні на зріст, з широкою грудною клітиною, з гладенькими, іноді злегка хвилястим темним волоссям і темними очима. Не рідкістю є виражені вилиці, косий розріз очей, великий ніс, смаглява шкіра. Караїмська мова належить до кипчакської групи тюркських мов. Розрізняють північний (тракайський), південний (галицький) і кримський діалекти. Священною мовою і мовою вченості в караїмському середовищі аж до кінцяХIХ ст. була давньоєврейська мова, яка використовувалася в діловому листуванні, наукових працях, літургії і надгробних епітафіях.У караїмів є свої герб і прапор. На гербі караїмів Криму зображені національні символи: сенек (дворогий спис) і калкан (щит), ворота міста Чуфут-Кале, національні кольори (блакитний – символ неба, білий – добра і жовтий – сонця, вогню), а також традиційне вбрання священника, що включає головний убір і молитовне покривало таллет. Сенек і калкан були символами Чуфут-Кале, зображеними над міськими воротами.

    

Дворогий спис – національна зброя караїмів, в якій загострювався внутрішній край леза, щобуразити шию супротивника. На кримському діалекті караїмської мови ця зброя називається сенек, демірсенек, йаба. Форму сенека в минулому мали деякі побутові предмети, наприклад, ключі від дверей кенаси в Кале і довга ручка кавника. На прапорі караїмів також присутні описані вище національні кольори: блакитний, білий, жовтий.

Завдяки общинній формі життя караїми і за межами Криму зберегли мову і культуру, тюркську основу обрядів, одягу, фольклору, національної кухні. Стиль одягу кримських караїмів – східний, характерний у минулому для корінних мешканців Криму. Чимало подібного було  у костюмах кримськотатарського народу, греків, вірмен, кримських циган та інших поселенців, які століттями жили пліч-о-пліч на кримській землі. Традиційний чоловічий костюм караїмів складався з шароварів (шальвари), широких по ширині та звужених донизу, нижньої шовкової сорочки, каптана (антера) або середньої довжини халату (смугастого), перетягненого шовковим або срібним поясом; пізніше стали використовувати ремені. Поверх каптана вони вдягали коротку, до поясу, кацавейку з короткими рукавами (фермана, кірха), зверху – мантію (джубе, бонюш) до п’ят. Верхній чоловічий одяг шився з темних тканин. У давнину як головний убір використовували високий шестигранний ковпак (каук). Взуття чоловіків було сезонним: влітку носили витончені шкіряні черевики (каварле) та грубі, але також шкіряні катири, взимку –чоботи (чізмена) та м’які ф’янові чобітки(місць), поверх яких при необхідності взували атьгри. Особливою популярністю користувалися чарики– взуття, зшите з одного шматка шкіри, з загостреними носаками та прошите тонкими шкіряними ремінцями, що затягувалися, а вільні кінці обмотувалися довкола гомілок. Національним головним убором в караїмів була невисока чорна шапка з каракулю круглої форми. У старшого покоління вона зберіглася до наших днів, вдягалась на свята та сумні події. Святковий одяг шили з коштовного світлого матеріалу, розшивали сріблом та золотом, прикрашали національним орнаментом. Традиційне жіноче вбрання караїмів складалося з довгої, до п’ят, однокольорової сукні зеленого або блакитного кольору, манішка якої була вишита рослинним візерунком. Сукня в межах талії стягувалась поясом з шовку, на якому була металева пряжка у вигляді двох опуклих сфер. Караїмський пояс був обов’язковим атрибутом жіночого костюму. У давнину караїмські жінки носили шальвари (шаровари) з токмебалаклі шальваром(широкий напуск), які до початку XX ст. майже вийшли з ужитку. З шальварами носили довгу білу шовкову сорочку, поверх якої надягали довгий каптан (антера), який нагадував формою сукню. Поверх сукні караїмки вдягали оксамитові кофтини (фермам, кирха), довжиною до талії та без застібок на основі, з довгими широкими рукавами, розшиті традиційним караїмським візерунком. У традиційному караїмському жіночому костюмі існувало два типи верхнього одягу – для загального використання у приміщенні та для виходу на вулицю або двір. В ролі головного убору використовувався круглий та плаский, прикрашений бахромою, бісером та монетами оксамитовий капелюшок (фес). Як прикрасу для фесу використовували плетену перлами сітку (берчембагі), з боків його прикрашали пробитими вислими золотими монетами, переважно турецькими. Зверху фесу інколи знаходився легкий шарфик.  Святковою вуаллю, що затуляла обличчя, слугував для караїмок червоний шовк (ал-чоткі) та розшитий золотими нитками шовковий тюль (дюл’-бент). На лобі караїмки носили особливу прикрасу у вигляді діадеми, яка складалась з позолоченої срібної пластини з накресленими на ній давньоєврейськими письменами або арабськими висловами, що мали символічне значення в житті караїмів. Як прикраси караїмки також носили браслети – золоті з дорогоцінним камінням, сережки –мигдалевидні (ботеке) та у вигляді квітки гвоздики з підвішеними на золотій нитці трьома-п’ятьма великими перлинами (бешбутаклікаранфільсірга). Груди та ключиці караїмської жінки, залежно від достатку сім’ї, прикрашали перлові намиста (топ-інджія),кулони з крученого золота (герданликіміши),перлова сітка (інджіякафес). Обов’язковою прикрасою навіть найбідніших караїмок було намисто – з монет, нанизаних в кілька рядів. В якості взуття караїмки носили м’які витончені ф’янові чобітки, розшиті мішурою (ішлеме місць), поверх яких взували тверді туфлі без задників, також розшиті мішурою (шілемепапучі). Як домашнім взуттям користувалися дерев’яними ходунками, з високими дерев’яними невеликими каблуками та підошвою (наліх). Повсякденні наліхи були з простого дерева, без жодної прикраси, святкове взуття прикрашалося інкрустацією з перламутру та черепахи. Відносна відокремленість караїмської громади сприяла збереженню стійкого типу традиційного караїмського житла. Зайти в будинок було доволі складно: позбавлені вікон глухі стіни виходили  на вулицю. До будинку караїмів вели невеликі вузькі ворота і двері. У ті далекі небезпечні часи люди думали більше про безпеку, ніж про естетику. Будинки караїмів будувалися в півтора-два поверхи, в основному з дикого каменю на глиняному розчині. Верхній поверх призначався для житла, нижній, нерідко за високим кам’яним цоколем, відводився під господарські потреби, кухню, під приміщення стайні для утримання худоби. Двір караїмського будинку ділився на дві половини: чорну – для господарських потреб (утримання худоби, птиці) і білу, вимощену – для сімейних потреб. Все життя родини проходило в стінах будинку і в дворі, ізольованому від чужих очей. Необхідним атрибутом білого двору був місткий підвал для зберігання продуктових запасів в зимовий час, колодязь і альтанка, увита виноградом, в якій родина проводила більшу частину часу влітку. Улюбленими садовими деревами караїмського двору були тутові та абрикосові дерева, в деяких будинках були фонтани, невеликі басейни і навіть спеціальні приміщення для лазні. Кухня караїмів близька тюркській: основу раціону становить м’ясо, насамперед баранина. Широко поширені бобові культури, борошняні вироби, солодкі страви, овочі й фрукти.

Після приєднання у 1783 році півострова до Російської імперії кримські караїми починають поступово мігрувати за межі Криму. Їхні громади утворюються в Херсоні, Миколаєві, Одесі, Бердянську та інших містах. В архівних документах зустрічаємо свідчення про появу караїмів в Херсоні десь після 1784 p., після приєднання Криму до Росії. Відомо, що вже на 1848 рік в Херсоні було 3 караїмські громади, котрі об'єднували близько 500 чоловік. У “Військово-статистичному огляді Російської імперії. Херсонська губернія” за 1848 рік так говориться про караїмів: “Караїми відрізняються особливою чесністю і лагідністю, дуже вправні в торгівлі. Риси обличчя караїмів дуже приємні, хоча нарис очей схожий з єврейським; спосіб життя, одяг і поняття караїмів відмінні від євреїв-талмудистів (польські євреї); вони вдягаються по-татарськи, говорять і пишуть турецько-татарською мовою, але вживають не арабську, а єврейську грамоту; богослужіння відправляють стародавньою єврейською мовою”.

ХIХ століття виявилося дуже важливим для формування етнічної ідентичності караїмів, особливо в опозиції до юдаїзму. Щоб уникнути переслідувань, які торкнулися євреїв, один із караїмських мислителів – Авраам Фиркович – запропонував тезу, що оскільки в Єрусалимі в першому столітті нашої ери не було караїмів, то вони не можуть нести з іншими євреями відповідальність за розп’яття Христа. Разом з розвитком етнічної ідентичності посилюється їхня європеїзація – приймається світська освіта, дозволяються змішані шлюби і участь у суспільному житті.

Чим займалися херсонські караїми? Слід зазначити, що караїми – жителі традиційно міські, земельних наділів, як правило, не мали. Їхні основні заняття – торгівля, ремесла, різноманітні промисли. Купці-караїми користувались довір’ям і авторитетом як надійні, чесні і обов’язкові партнери у торговельних справах. Караїми були неперевершеними майстрами у хлібо­печенні – хліб, знамениті караїмські пиріжки, булочки “франзолі”. Виготовляли на продаж фруктові води, солодощі, варення тощо. Херсонська громада караїмів не була скільки-небудь великою, але, не дивлячись на малу кількість, караїми аж ніяк не губилися на тлі більш численних народів, і дали Херсону чимало видатних городян. Згадаємо деяких з них. У ревізькій казці губернського міста Херсона за 1858 рік серед осіб купецького стану зустрічаємо імена відомих у Херсоні купців-караїмів. Султан Мангубі і його сини Борух і Соломон, Соломон Хадмін і його син Оглу, Абрам ЙосифовичКальф, Ілля Маркович Тотеш і його шестеро синів, Борух Самуїлович Синані та інші. На 1885 рік у Херсоні проживало близько 700 чоловік караїмів, одна з вулиць міста так і називалась –“Караїмська”. Зараз це вулиця Філатова. На розі вулиць Потьомкінської і Суворовської знаходився молитовний будинок караїмської громади –кенаса. У пам’ятній книжці (адреса-календар) Херсонської губернії на 1912 рік зазначено, що караїмська кенаса розташована на вулиці Суворівській у домі № 28 караїмської громади. Серед херсонських караїмів відомими і шановними були Мойсей Ілліч Кальф, Юфуда Мойсейович Каракоз, Ілля Бабаджон, сім'ї  Камінських, Казас, Синані та інші. Першою губернією в Російській імперії, де було встановлено земство, тобто тогочасне самоврядування, стала Херсонська губернія. Міська Дума проіснувала з 1871 по 1917 рік. Правом брати участь у виборчих зборах і правом обиратися в Міську Думу користувалися всі піддані Російської імперії, які досягли 25-річного віку, володіли в місті майном, промислами, виробництвом і не знаходилися під судом і слідством. Всі, кого обирали, по майновому положенню підрозділялися на три розряди. Від кожного розряду збиралося по 24 гласних. Повний склад Думи складався з 72 гласних (депутатів). За свою історію Міська Дума зробила чимало добрих справ, направлених на облаштування життя в Херсоні, на підняття майнового і культурного рівня жителів міста. Її силами відбувалася в Херсоні боротьба з бідністю, становлення середньої освіти, ліквідація інфекційних епідемій, допомога військам і пораненим під час кримської війни, споруда набережної і багато іншого. Декілька разів обирався гласним в Херсонську Міську Думу караїмський купець, представник давнього роду Кальфів Мойсей Ілліч Кальф. Він чимало доброго зробив для Херсона. Входив до складу комісії, яка займалась благоустроєм міста, п’ять років був членом Херсонського товариства взаємного кредиту. Активно діяв на ниві благодійництва Каракоз Юфуда Мойсейович. До речі, його син Каракоз Мойсей був присяжним повіреним, як згадується в документах, «лівих поглядів». Ілля Бабаджон– потомствений почесний громадянин міста Херсона, купець.

А ось історія ще одного херсонського караїма, командира однієї з рот Модлінського полку. Самуїл Юфудовіч Бабаджан, жив в будинку Брюмера по вулиці Ливарній на Військовому форштадті. Народився 29 жовтня 1873 році. Загальна освіту отримав в Одеській гімназії, а військову - в Одеському піхотному юнкерського училища по 2 розряду. З 1898 року - в Модлінському полку. Воював в японську, був поранений в лютому 1905 року, нагороджений за хоробрість. Неспішно йшов по кар'єрних сходах. Одружився на дочці штабс-капітана Петражицького, Олені Станіславівні Петрожицькій, 11 жовтня 1912 року в нього народилась дочка Аріадна. В першу світову знову воював. Був кілька разів поранений, перший раз 12 серпня 1914 року в бою за село Вержбове. Другий раз 7 грудня 1914 року. Дослужився до підполковника. У 1918 році як і багато офіцерів перейшов в Добровольчу армію. У загін генерала Гришина-Алмазова в Одесі. Вбито 5 грудня 1918 біля Чумної гори в Одесі. Ще одна караїмка з Херсона - Казас Віра Миколаївна. Вона закінчила Бестужівські курси, була єдиною жінкою у складі Херсонської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.  Деякий час проживав у Херсоні видатний караїмський проповідник, богослов, вчений-історик, письменник і педагог Султанський Мордехай Йосипович. Мордехай Султанський був старшим газзаном і вчителем в Чуфут-Кале та Херсоні, гаххамому Луцьку. Він походив з луцької сім’ї караїмів, завезених на Волинь литовським князем Вітовтом. Проявив здібності до наук, відтак став впливовим караїмом Західної України –гаххамому Луцьку. На початку ХІХ століття переїхав до Криму. Завдяки своїм здібностям став старшим газзаном в Чуфут-Кале. В Криму розкрився богословський хист Султанського. У середині ХІХ століття переїхав у другу столицю караїмів – Євпаторію, де продовжував свої дослідження та проповіді. Обійнявши посаду головного газзана Херсона, Мордехай Султанський переїхав в наше місто. Разом із відомим караїмським сподвижником Авраамом Фірковичем (колишнім своїм учнем), був одним з перших вчених, що відстоював гіпотезу про походження караїмів Східної Європи (відмінне від євреїв-талмудистів). Родина Мордехая Йосиповича також знана серед караїмської спільноти. Мордехай Султанський за своє життя склав чимало проповідей та богословських текстів, частина з них була надрукована (близько 16 публікацій різних проповідей, досліджень та настанов). Не всі з них дійшли до сучасників і про них дізнаються лише через згадування та  цитування в книгах інших богословів. Складав екзамени у херсонській гімназії Казас Ілля Ілліч – видатний караїмський просвітитель, педагог і поет. Він став одним з найбільш видатних членів караїмської громади Криму своєї епохи, показавши, чого може добитися виходець із простої караїмської сім’ї. Ілля Казас був високоосвіченою людиною, знав 11 мов, з них 4 – древніх. 18 грудня 1867 року в нашому місті народився Самуїл Мойсейович Майкапар–відомий піаніст і композитор, викладач Петроградської консерваторії, музичний письменник. Незабаром після його народження сім’я Самуїла Майкапара переїхала з Херсона до Таганрогу. Самуїл і його чотири сестри з дитинства займалися музикою. Їхня мама дуже добре грала на роялі. Заняття музикою в хлопчика почалися з шести років, а з дев’яти років Майкапар брав участь в концертах. Коли він виріс, то поступив на навчання в Петербурзьку консерваторію. Почав створювати музику, в тому числі і для дітей. Дуже популярним був його дитячий фортепіанний цикл “Бірюльки”. Діловим і торговим центром Херсона ХIХ століття була вулиця Суворівська. На ній жили і працювали купці-караїми. Один із них –Ілля Маркович Тотеш. Тотеш– відомий караїмський рід херсонських підприємців. Тотеш Ілля Маркович (? - 1857 рр.) – купець третьої гільдії. Сім’я Тотеш жила у власному двоповерховому будинку на вулиці Суворовській (нині – перехрестя вулиць Суворова та Рішел’євської). Після смерті І.М.Тотеш залишив після себе шістьох синів. Один з них, Тотеш Арон Ілліч, ще в 1854 р. організував в будинку батька торгову фірму з великим мануфактурним магазином. Магазин мав хутряний, шовковий, вовняний, суконний, полотняний відділи, відділ паперових тканин, які постійно поповнювалися новинками російських і закордонних фабрик.  А.І.Тотеш на початку ХХ ст. був членом Херсонського біржового комітету, старостою місцевої караїмської громади. На засіданні Херсонської міської думи 20 квітня 1904 року було одноголосно схвалено пропозицію її голови про доручення управі принести від імені думи А.І. Тотешу привітання з нагоди 50-річчя його торговельної діяльності в місті. Була викарбувана срібна медаль із зображенням будівлі магазину і написом “На пам’ять про 50-річчя існування мануфактурного магазину А.І.Тотеша”, а також випущена листівка з портретом Арона Ілліча Тотеша з видом будівлі його магазина і написом “Херсон. 20 квітня 1854-1904 р. До дня 50-річчя мануфактурного магазину А.І.Тотеша”. Цікаво, що на тому ж засіданні Думи, на якому вирішувалося питання про вшанування А.І.Тотеша, закритим голосуванням, при 14 голосах “за” і одному “проти”, розпорядником Херсонського ломбарду був обраний Е.І.Тотеш. Брат Арона Ілліча Тотеша, Д.І.Тотеш, в тому ж будинку, де знаходився мануфактурний магазин, з 1874 р. мав свій винно-бакалійний і гастрономічний магазин. Він пропонував покупцям великий вибір продуктів – рябчики, донські балики з осетра та білуги, сьомгу та витриманий швейцарський сир. Великим попитом користувались ніжинські соління – огірки, вишні, яблука, сливи тощо. Пропонувався великий вибір солодощів, зокрема, вишуканого російського та англійського печива. Обидва магазини займали перший поверх будинку, тоді як їх господарі жили на другому поверсі. З приходом радянської влади сім’ї купців були виселені, а будинок націоналізований. На початку ХХІ ст. перший поверх будівлі, розташованої по вулиці Суворова, 26, продовжує використовуватися під магазини. Більш-менш заможні херсонці купували продукти тільки в магазині А. С. Пембека (нині вулиця Суворова, 19), який розташувався у домі купчихи Єфанової. Заклад був універсальним: тут можна було купити майже все. Винний, гастрономічний, бакалійно-колоніальний, кондитерський і тютюновий відділи буквально ломилися від товарів. У Пембека можна було задовольнити цікавість або пристрасть до бордоських, іспанських і рейнських вин. Так само, як і міцніших напоїв: лікер “Бенедиктин”, коньяки Шустова, горілки і настоянки Смирнова, кримські та кавказькі вина з царських маєтків. У бакалійно-колоніальному відділі (товари для нього привозили з екзотичних країн – прянощі, чай, кава) були навіть дегустаційні столики, за якими кожен відвідувач міг вибрати і спробувати чай за смаком. А вибирати було з чого: Кяхтинський, квітковий Кантонский, Шанхайський, зелений Фучанський, Сан-Пхань. Тут же продавався цукор у вигляді конусів (цукрова голівка), обгорнутих цупким папером синього кольору. Цукор був настільки твердим, що коли продавець відколював покупцеві потрібний шматок, від нього летіли «сині іскри». В даний час на місці магазину Пембека знаходиться  будинок, де розташоване кафе «Ланда» (вул.Суворова, 19). На розі вулиць Суворовської і Потьомкінської стояв дім караїмського купця Егіза, за ім’ям якого вся вулиця отримала неофіційну назву Егізівська. На початку 20-го століття колишній будинок Егіза належав купцю Болеку і в ньому розташовувались магазини купців караїмів Кальфа М.І., Тотеша А.І., Пембека С.Я. Відома родина купців-караїмів – Яшиш. потомки яких і досі живуть в Херсоні. Предки цієї сім’ї жили у невеличкому місті Олешки Херсонської області. Голова родини Яшиш Давид ймовірно був купцем і займався торгівлею.Його син Яшиш Юхим Давидович переїхав у Херсон. Ця родина проживала в Херсоні за адресою: вулиця Грецька, будинок 15, що зберігся до нашого часу. Яшиш Юхим Давидович також був купцем. Він мав свій магазин у Торговому провулку, був одружений на Яшиш Естер Ноївні (у дівоцтві Чабак), яка традиційно для жінок-караїмок того часу була домогосподаркою. Проживали вони по вулиці Грецькій, 15. Нові часи, що настали після революції 1917 року, були нелегкі і для караїмів. В умовах наступу на релігію нелегко було зберегти релігійну общину, яка була стрижнем караїмської громади. До 1921 року число караїмів, що активно відвідували кенасу, скоротилося до 50 чоловік.  Стараннями Соломона Абрамовича Єдинчека, Юхима Давидовича Яшиша. Ісака Шебежаєвича Шакая, Йосифа Самійловича Фиркевича, які входили в правління релігійного товариства, караїмська громада ще трималась. Але в 1928 році рішенням місцевої влади кенаса була закрита, будинок передано житловому кооперативу. В архіві зберігся тільки неповний опис майна кенаси: П’ятикнижжя Мойсея, написане на пергаменті у дерев’яному футлярі, П’ятикнижжя у срібній оправі, срібна дошка, покривало для газзана (священика) та інше. Довго ще віруючі караїми Пембек Марк, Кальф Рахіль, БолекСарра, Казас Есфір, Ходжей Яків, БабаджанСарра, КаракозБеатріс, Кобецька Анна залишались вірні релігії своїх предків. В сучасному Херсоні залишились потомки караїмів, але ні кенаси, ні караїмського товариства не існує.

    


X