 |
Народився Євген Матвєєв 8 березня 1922 року в с. Новоукраїнка Скадовського району Херсонської області. Його батько, Семен Калинович Матвєєв, пішов з сім’ї, полишивши напризволяще дружину з новонародженим сином, і подався пробивати собі партійну кар’єру. Дід, батько матері, не простив дочці непослуху в тому, що вона вийшла заміж без його благословення. Мама працювала від зорі до зорі, всю себе віддаючи синові. Євген допомагав їй у всьому, рано почав заробляти на хліб, працюючи на колгоспних полях. Його трудовий стаж, можна вважати, почався з 9 років. |
Дитячі роки пройшли у селі Чолбаси, нині Виноградове. Згодом вони з мамою осіли в Цюрупинську, де вона влаштувалася в школі прибиральницею, чим змогла надати можливість сину вчитися в найкращій школі районного центру.
Євген Матвєєв мав артистичні нахили та потяг до театру, тож після закінчення школи поїхав (як він сам жартував, "добирався зайцем" на баржі з кавунами) до Херсона, щоб знайти будь-яку роботу в Херсонському міському муздрамтеатрі. Його взяли статистом з окладом 90 карбованців, з яких 50 платив за куток у комуналці. Часто підробляв у різних організаціях.
Обов'язки актора-статиста хоч і розширювалися, але здібного юнака це не влаштовувало, Одного разу, перебуваючи в Херсоні, його благословив сам Черкасов, відомий актор: "Юначе, вам обов'язково слід вчитися. Їдьте до Києва, там зараз до кіно-школи набирає курс Довженко".
Матвєєву пощастило, він вступив до кіноакторської школи при Київській кіностудії, де навчався у 1940-1941 роках. Велика Вітчизняна війна внесла в його життя суворі корективи. Є. С. Матвєєв був мобілізований до Червоної армії і направлений на навчання в Тюменське піхотне військове училище, по закінченні якого йому присвоїли звання лейтенанта і призначили курсовим командиром-викладачем.
Демобілізувавшись 1946 року, Є. С. Матвєєв відразу став актором Тюменського театру, потім Новосибірського театру "Червоний факел". А вже 1952 року він дебютував на сцені знаменитого Малого театру у виставі "Без вины виноватые" за п'єсою О. Островського. Тут він пропрацював до 1968 року.
Акторський дебют у кіно відбувся досить пізно - у 33 роки, проте не пройшов непоміченим і привернув увагу режисерів. Подальша кар’єра Матвєєва в кіно складалася вдало, ролі у фільмах «Дорога», «Искатели», «Дом, в котором я живу» принесли йому славу і популярність. Тріумфом стала роль Макара Нагульнова у фільмі «Поднятая целина» (за однойменним романом М.Шолохова). Вдале втілення образів Нехлюдова у фільмі «Воскресение» (за романом Л.Толстого), танкіста Федотова («Родная кровь») остаточно довело, що в радянському кіно з’явилася нова зірка.
На самому піку популярності з Матвєєвим трапилося нещастя – він отримав тяжку травму і змушений був залишити улюблену професію. Два роки був прикутий до лікарняного ліжка, вийшов з лікарні у жорсткому корсеті, з ціпком у руках та мінімальною пенсією. Зібравши волю в кулак, дав собі слово стати на ноги і повернутись до акторства. Стан здоров'я і життєві обставини не дозволили повернутися у рідний Малий театр, однак вони посприяли тому, що він пов'язав свою долю з кінематографом - став кінорежисером. А це була його давня потаємна мрія.
Першим досвідом у новій професії для Матвєєва стала мелодрама «Циган» (за повістю А.Калініна). Він сам зіграв і головного героя – Будулая. Картина завоювала симпатію глядачів, проте викликала зауваження з боку критиків. Пізніше він зняв фільми «Почтовый роман» та «Смертный враг», які великого успіху не мали. Багато Матвєєв грав і у фільмах інших режисерів, проте переважна більшість картин була досить посереднього рівня.
У середині 70-х років Євген Матвєєв повернувся до режисури і поставив соціальну кінодилогію «Любовь земная» та «Судьба», у яких зіграв головну чоловічу роль. Фільми у дусі епохи соціалізму дещо «лакували» події життя героїв, проте завоювали любов мільйонів глядачів. Зіграна у фільмі «Солдаты свободы» роль Леоніда Брежнєва принесла Матвєєву ще й любов і підтримку влади. Він став секретарем Спілки кінематографістів, отримував високі державні нагороди, його фільмам влаштовували всесоюзні прем’єри.
Все це пригадали Євгену Семеновичу в середині 80-х років, коли почалася перебудова. Він втратив посаду, на нього посипався град звинувачень у підлабузництві до влади, лакуванні життя у його фільмах та інших гріхах. Для Матвєєва це був страшний удар, він навіть задумувався про самогубство.
Але він витримав, пережив смутні часи, не зрадив своєму творчому кредо і повернувся в кіно в середині 90-х років з фільмом «Любить по-русски». Ця картина (по-суті гарна казка) була настільки щирою і знайшла такий гарячий відгук у серцях глядачів, що вони всім миром зібрали кошти для зйомок продовження. В результаті була створена кінотрилогія, яка дарувала людям віру в любов, надію на перемогу добра над злом – те, чого найбільше не вистачало у житті.
«Я шукаю найкоротший шлях від серця до серця. Правду, йоту мрії, йоту казки – ось те, що я хочу залишити людям. Народу зараз потрібна казка. Як я був прихильником «Кубанських козаків», так ним і залишаюсь» - говорив Матвєєв у 1999 році після виходу «Любить по-русски-3». Це була його остання картина.
Помер Євген Матвєєв 1 червня 2003 року.
В Виноградово появился дом Матвеева // Новый формат. – 2008. – 14 мая.
Гореліков М. Ностальгія Євгена Матвєєва // Наддніпрян. правда. – 2007. - № 21.
Жарких Л. Евгений Матвеев. Пам'ять жива // Булава. – 2008. – 15 мая.
Лелеко М. Матвєєв - видатний нащадок турбаївців // Рад. Таврія. - 2009. – 17 лип. (№ 29).
Павлова И. В Херсоне «родилась» Матвеевская премия // Гривна. – 2007. - № 14.
Сергеев И. Таврия была в его сердце // Таврийский край. – 2007. – 29 марта.
actors.khv.ru/m/matveeve.htm
oblrada.ks.ua/index.php?id=10363
www.c-cafe.ru/days/bio/16/054_16.php
www.peoples.ru/art/cinema/actor/matveev/
www.rusactors.ru/m/matveev_e/
