Луїза Брукс: богемна зірка німого кіно.

Її зачіску копіювали мільйони, її образ став символом 1920-х, а сама вона — акторка, яка грала серцем. Історія Луїзи Брукс — це історія свободи, таланту та передчасного прозріння. Мері Луїза Брукс народилася 14 листопада 1906 року в місті Черрівейл, штат Канзас. Її батько Леонард Портер Брукс був юристом, а мати, Майра Руд Брукс, — піаністкою. В родині було четверо дітей. З дитинства Луїза виявляла інтерес до мистецтва, особливо до танцю. Мати всіляко підтримувала її пристрасть, що й визначило початковий напрям творчого шляху дівчини. До десяти років Луїза вже отримувала перші гонорари за виступи на різдвяних вечорах у клубах «Ківаніс» та «Ротарі».

У 15 років вона залишила школу, поїхала до Нью-Йорка зі своїм викладачем танців і вступила до престижної трупи Denishawn. Саме там вона вперше відчула себе частиною великого мистецького світу. Однією з її партнерок була знаменита Марта Грем, яка стала її подругою на все життя. «Я вчилася грати, дивлячись, як танцює Марта Грем, — згодом зізнавалася Луїза. — А рухатися в кадрі — спостерігаючи за Чапліном».

Втім, за зухвалу поведінку Брукс було виключено з трупи. Вона перейшла до відомого кордебалету «Зігфелд Фолліз», де свого часу починали кар'єру багато майбутніх зірок німого кіно.

Її грація, пластика та внутрішній темперамент одразу привернули увагу продюсерів. У 1925 році вона дебютувала у стрічці «Вулиця забутих людей», а вже у фільмі «Американська Венера» зіграла помітнішу роль. З кожною новою стрічкою Луїза Брукс ставала все яскравішим втіленням нового жіночого ідеалу — незалежної, елегантної, звабливої.

У тому ж 1925 році вона вийшла заміж за режисера Едварда Сазерленда, але сімейне життя було недовгим. Сама Брукс зізнавалася, що до кіно ставилася радше як до засобу заробітку, ніж покликання. Вона мала короткий, але бурхливий роман з Чарлі Чапліном, а її ім’я регулярно з’являлося в колонках скандальної хроніки Голлівуду.Поворотною віхою в її кар'єрі став 1928 рік: фільм Говарда Гоукса «Дівчина в кожному порту» приніс їй визнання в Європі, а згодом і в США. Її незвичайна зовнішність, жіночність і внутрішня харизма захопили публіку. Помітними були також фільми «Ця стара армійська гра», «Вечірній одяг», «Ажурні панчохи», «Жебраки життя». Але справжньою вершиною творчості стала роль Лулу у фільмі Георга Вільгельма Пабста «Скринька Пандори» (1929) за мотивами драми Ведекінда. Її героїня — фатальна Лулу, чия щирість і відверта сексуальність руйнує все навколо. Вона — водночас безневинна та згубна. Камера буквально закохувалася в Брукс із першого дубля, а глядачі — з першого погляду. У наступному фільмі Пабста — «Щоденник занепалої жінки» — Луїза зіграла Тим'ян, дівчину, що пройшла шлях від зґвалтування до виправної школи й шлюбного щастя, затьмареного душевними травмами. У цих ролях Брукс не просто грала — вона проживала своїх героїнь, наповнюючи кадр щирістю, болем і глибиною.

Окрема сторінка її спадку — фірмова зачіска: коротке каре з прямим чубчиком, яке стало модним маніфестом 1920-х. Цей стиль, що відкидав патріархальні умовності, став символом жіночої свободи. Зачіску Луїзи копіювали акторки, танцівниці, домогосподарки та модниці по всьому світу.

Хоча в Європі її вважали зіркою, у Голлівуді кар’єра не склалася. Брукс відмовлялася грати за правилами, не підписувала довгострокових контрактів, і з появою звукового кіно студії відвернулися від неї. Голлівуд не пробачив їй незалежності. У 1930-х вона залишила кіно, працювала танцівницею, продавчинею, а згодом — бібліотекаркою у Нью-Йорку.Навіть після зникнення з екранів, її образ надихав митців: саме Луїза стала прототипом Фаустини в романі «Винахід Мореля» Адольфо Бйоя Касареса (1940). Її ім’я назавжди залишилося символом доби, коли мистецтво було німим, але говорило гучніше за будь-які слова.У середині XX століття Луїзу Брукс відкрили заново — кінокритики Франції, США, Німеччини почали називати її «протоакторкою сучасного кіно». У 1955 році директор французької Синематеки Анрі Ланглуа на урочистостях з нагоди шістдесятиліття кінематографа зробив несподівану заяву: «Немає жодної Гарбо. Немає ніякої Дітріх. Є лише Луїза Брукс!». Це стало початком переосмислення її творчості. Її стримана, природна, майже документальна манера гри виявилася набагато ближчою до естетики сучасного кіно, ніж театральна манірність голлівудських зірок того часу. Брукс знову стала популярною — тепер як символ нового кінематографічного мислення, втілення внутрішньої правди в кадрі.

Ось декілька висловлювань про неї:

«Ті, хто бачив її хоч раз, ніколи не зможуть забути. Вона — єдина жінка, здатна перетворити будь-який фільм на шедевр. Луїза — сама досконалість. Вона більше, ніж міф — вона чари, явище, яке не має собі рівних» — режисер Жан-Люк Годар

«Цій актрисі не потрібен режисер — одна її поява на екрані породжує витвір мистецтва» — кінознавець Лотте Айснер

«Одна з найбільш загадкових і сильних постатей в історії кінематографа... Вона була серед перших актрис, які збагнули саму суть роботи в кадрі» — кінокритик Девід Томсон

У 1976 році Луїза з’явилася в документальній стрічці «Спогади про Берлін», а у 1984-му — в «Лулу в Берліні» — фільмі Річарда Лікока про її співпрацю з Пабстом. Статтю про неї написав один із найвпливовіших британських театральних критиків — Кеннет Тайнен. В останні роки життя Луїза займалася кінокритикою та живописом. За три роки до смерті вона видала книгу спогадів «Lulu in Hollywood» (1982), яка стала бестселером і відкрила публіці глибоку, інтелектуальну й блискучу письменницю. Луїза Брукс померла 8 серпня 1985 року від серцевого нападу, проте її вплив на мистецтво не згасає. Її зовнішність та акторські роботи досі надихають модельєрів (Жан-Поль Готьє, Карл Лагерфельд), режисерів (Квентін Тарантіно, Педро Альмодовар), музикантів (Мадонна, Девід Бові) та фотографів. Вона стала символом епохи, в якій жінка вперше заговорила своїм голосом — навіть у німому кіно. У XXI столітті Луїза Брукс залишається однією з найвпливовіших візуальних і культурних ікон. Її обличчя — на плакатах і виставках, її образ — на подіумах. Вона — приклад того, як внутрішня свобода, чесність і талант здатні пережити будь-яке забуття. Її спадок — це не лише фільми. Це нагадування про те, що справжній талант не потребує слів, аби звучати вічно.